На главную

Ali Tatar-zade: Штеппен Заге (Степова легенда)

29 декабря 2014, 06:32
Ali Tatar-zade: Штеппен Заге (Степова легенда)

 В затишному кабінеті відомого на весь світ психоаналітика сидів не менш відомий німецький художник.
- Отже, гер Бойз, ваша проблема зрозуміла. І я радий вам повідомити, що вирішення її цілком по силах нашій клініці.
Гер Бойз відкинувсь на кушетку і ще раз перепитав:
- Наскільки ви впевнені, що ваша "мислена подорож до минулого" справді відтворить істину, а не перенесе мене у світ уявної памяті? Я, зауважте, - митець, і більшість моєї свідомості весь час працює на фантазію, а не реальність.
- Запевняю вас, гере Бойзе, що ваш артистичний склад души не має до справи відношення. Заблокована память - це предмет нашої науки, а не витвір мистецтва. Все дуже просто. Ви не пригадуєте певних подій свого минулого, ми допомагаємо вам їх відтворити. Звичайний гіпноз і ніякого ризику.
Ще трохи поторгувавшись, художник ліг на кушетку та вяло піддався рахунку психолога: айн, цвай, драй ... Ви спите. Вам двадцять років. Ви знов у молодості, ви в тому літаку, звідки почалась ваша таємниця.
Ви - юний ас Рейха, краса та грація люфтваффе. Зараз сорок другий рік. Ви летите над Кримом. Ви бачите Крим, гер Бойз?
- Так, я бачу його. Безкрайні степи піді мною. Чабан гонить овечок. Тупі жарти моїх товаришів у літаку.
- Про що вони говорять?
Йозеф прислухався. Пілот Мілєр та запасний снайпер Герклер без впину бовтали язиками, пліткували про Відьму. Відьмою вони, як і всі люфтвафці, звали невідому руську льотчицю, яка цього літа потріпала нерви всьому батальйону. У повітряних двобоях вона відправила в Валгалу трьох льотчиків, чотири машини і ще дюжину пілотів - у госпіталі в Баварії. По неї досі не влучив ніхто.
Хлопці весело уявляли, що Відьма зявиться під час їхнього польоту. І як вони вступлять із нею в дуель, та переможуть, візьмуть в полон і отримають нагороди з рук самого Герінга.
Коли вони помітили радянський літак, було вже запізно. Той гнучко обходив їх з найнезахищеного боку, не залишаючи шансів для маневру. "Відьма! Відьма!", - заголосили товариші, тепер вже зовсім без тіні іронії у своїх голосах.
- Шмаркачі, - посміхається Йозеф, рве на себе кермо та виписує в небі свій фірмовий візерунок - він його прозвав "руна блискавки". В голові закипає кров, серце завмирає на мить і починає шалено калатати, але він не випускає з рук свою летючу машину. В такі моменти він перестає відчувати все зайве, він почувається білим великим птахом, який парить у хмарах, і кожна деталь літаку - це клітина його організму. Хижий клюв його птаха загрозливо націлявся на ворожий літак, і ще кілька безкінечних краплин часу вони дивляться один одному в очі. Його шуліка - на її сову. Його зелені зіниці - в її сірооке зблідле обличчя.
- Справді відьма, - встигає подумати Йозеф. - Ще мить, і я б закохався.
І він робить постріл. Вона - теж. Співучий гомін металу і пороху чергами розливається в небі, птахи летять один одному взсутріч, щоб злитись в смертельному поцілунку.
А потім настав політ. Він одразу відчув, що такий політ буває лише раз в житті. Це зовсім не те, щоб сидіти в кабінці та жати на кнопки. Це справжній потік повітря, він підхоплює тебе, і ти летиш. Твої руки стають крилами, і вони несуть тебе - вниз, чи вгору, чи вбоки, не видно, небо враз втрачає всі краї і стає безкінечним. Ніде немає землі, тільки повітря.
А разом з ним летить і вона - так само широко розставивши крила, вона, як і він, покинула свою гримучу залізом махину, самісінько так, як душа покидає набридле тіло. Вони підлітають один додного, хапаються кігтями і парять. Він вдивляється в її безкінечно великі очі. Вона - у його.
Проходе вічність, вона розтуляє вуста і каже:
- Цього просто не може бути.
- Це всього лише мій сон, - заспокоює він її. - Насправді, я зараз лежу на кушетці у клініці Святого Вітуса. Мене погрузили у гіпнотичний транс. Ти - моє видіння.
- Ні, це ти - моє видіння. Мабуть, тої ночі мене не випустили з камери, і не записали у добровольчий загін, а добряче пришибли. І все це наснилось - і звільнення, і війна, і те, що я стала льотчицею. Подивись, як красиво. Це не може бути правдою.
- Мене звати Йозеф, - встигає сказати він. - Хто ти?
- Тетяна! - здається, встигає відповісти вона, і тут все закінчується.

Скінчилось небо, зникло повітря, щезла легкість і невагомість. Йозеф лежить у землі, навколо лише земля, вага, тяжіння. Він розкиданий по всій земній тверді. Він бачить, як згори і знизу, і збоків, зусюди його оточує чорна земля, просочена кровю.
До його підбігли якісь люди. Вони піднімають його по кістках, тримають, торкаються кожної клітини. Лікар. Полковий інженер. Штабний фотограф. Його кудись несуть. Він нічого не може сказати, але чомусь всі щасливі.
У голові роздається чужий незнайомий голос.
- Йозефе, Йозефе! Ти чуєш мене? Гере Бойзе, відповідайте. Я ваш психоаналітик. Ми з вами знаходимось в клініці Святого Вітуса. Коли я дорахую до десяті, ви прокинетесь.
В цей момент до його носилок підбігає сяючий командир ескадрону. Він кричить в обличчя Йозефу:
- Ах ти, вестфальський засранець! Даремно я тебе дражнив гітлер’югендом. Тепер ти герой, розумієш? Чуєш? Ти можеш врізати дуба хоч зараз, можеш вижити, можеш все життя ходити без ніг – неважливо! Ти вже став героєм, і з цим нічого не поробиш.
- Дев’ять. Десять! – наказує голос психолога. – Прокидайтесь.
Але Йозеф не прокидається. Він шеволить губами й хрипить. Йому хочеться знати, чому всі радіють. Саме задля цього він погрузивсь в цей гіпноз, і не вийде, поки не дізнається, щоб там собі не наказував той психолікар.
- Ти збив Відьму! Хлопець, ти вбив її! – кричить командир ескадрону. – І всі це бачили. Цінклер навіть зафотографував! Ти уявляєш, що це значить?
Йозеф встигає мотнути головою: ні, він не збивав, не вбивав. Що вони мелють? Командир розуміє цей рух по своєму:
- Не уявляєш? Ну то я тобі скажу. Небо над Кримом вільне! Небо тепер наше. І суша наша. Чорт забирай, де той хірург? Якщо він не поставить Йозефа на ноги, я відріжу йому знаєте що? З цім хлопцем мені їхати прямо до фюрера! Чуєш, Йозефе, ми летімо до Гітлера.

Йозеф зачиняє очі і подумки каже собі: «Десять. Просинайся».
Він просинається на кушетці. Він пробує підвестись, але його щось тримає. Він кричить: «Де я? Де психолікар? Скажіть йому, що я винирнув з того гіпнозу». По всьому тілу розливається страшезний біль. Він чує, як тріщать мільярди костей – його костей. Хтось вигукує: «Донер ветер, він прокинувся». Інший каже: «Подайте хлору. І засуньте йому в зуби палку». В його рота втискають дерев’яну скалку, він стогне і знов випадає.
Він просинається знов. Тепер він може рухати всіма кінцівками – він бадьоро зіскакує з ліжка, бачить прямо перед собою дзеркало, а в ньому – самого себе, у двадцять років, сповненого молодості і глупства. На ньому – парадний мундир пілота, і навіть шкіряний шолом підігнаний наче на манекен. Все нове, блискучо чорне, ідеальне. Широкі двері відчиняються, Йозеф машинально випростовується і шикується, і недаремно. До його палати заходить сам Гітлер.
- Ось ти який! Торе, син Одіна, саме таким я тебе уявляв! Твій молот відьом попрацював на славу. Синку, ти вже на ногах! Це арійський дух, незламна сила. Ти знав, що нашого першого пращура наполовину викували зі сталі?
Фюрер метушливо дістає значок та ліпить йому на груди. Потім встає з ним поруч – він весь у білому халаті і каптурі, а Тор весь чорний як пекло – клацає фотоапарат, здіймається титановий димок, і все щезає.
Йозеф відкидається на кушетці. На нього дивляться безумні очі психоаналітика.
- Гере Бойзе, гере Бойзе! Так от яку таємницю так старанно приховувала ваша свідомість!
Йозеф оглядається навколо: так, це клініка Святого Вітуса. Він – старий, сухий метр мистецтва, в елегантному костюмі, на полиці лежить його капелюх. Він устало дивиться на психолікаря:
- А ви впевнені, що це правда?
- А яка вам різниця! – вигукує психіатр, і Бойз помічає, що той надзвичайно перезбуджений. – Можливо, ми з вами стоїмо на порозі величезного наукового відкриття. Можливо, ми з вами досягли засобу мандрувати в минуле! Але яка різниця, навіщо це відкриття, якщо ми не зможемо ним скористатись?
- Що з вами, докторе? Яке минуле? Ви казали про мислену подорож, а не стрибок у часі.
- Так, я казав! Але ми тепер знаємо, що ви, Йозеф, ви – можливо, справді стрибнули в минуле. І ви можете його змінити! Скажіть, навіщо оце все, – він розпачливо розводить руками навколо, – вся ця наука, всі ці досягнення. Якщо ми не можемо цим скористатись? А ми можемо цим скористатись! Ви негайно відправитесь назад.
- Навіщо? Я надивився достатньо, дякую.
- Навіщо?!? Ви стоятимете в міліметрі від фюрера. При повній амуніції. В вашому пістолеті буде цілий комплект набоїв! А якщо ні, то ще на поясі бойовий кортик! І ви не вб’єте цього монстра? Гере Бойзе, ви що і досі в гітлер’югенді? Невже ви не хочете хоча б спробувати? Ніхто й пискнуть не встигне, а ви вже зміните історію!
Десять. Дев’ять. Вісім. Сім. І от він знов у минулому. Він сидить на якійсь веранді, з чудовим видом на море і гори. Поруч із ним сам фюрер, вже без дотепного лікарського халату. Вони п’ють каву.
- Скажіть, мій фюрере. Я можу бути із вами відвертим?
Кивок. Він продовжує.
- Що б ви зробили, якби я розповів вам, чим закінчиться вся ця війна? Якби я сказав вам, що я був у майбутньому, жив там сорок років, і вся історія, весь світ навколо – це живе нагадування про те, як ви намагалися підкорити всесвіт, і як всесвіт зім’яв усіх нас. Не тільки вас, але й наш народ, нашу країну. Усіх.
- Я б зробив те саме, що й зараз! – Йозефові здалося, так швидко пролунала відповідь, наче Гітлер на неї чекав. – А ти впевнений, Торе син Одіна, що справді бачив майбутнє? Чи не спадало тобі на думку, що всі ми – тільки образи в чиємусь сні? В кривавому, жорстокому сні. І що б ти не робив уві сні, він закінчиться лише так, як написано у фіналі. Тому що сон спочатку придумує свій фінал, а вже потім підставляє нас для його втілення.
- Я хочу вас вбити, прямо тепер. Тоді теж казатимете, що це сон і уява?
- О, навіть так. Ну то вбий, коли тобі більше немає на що витрачати свій сон.
Йозеф зняв руку з кортика і підійшов до віконня.
- Де ми знаходимось?
- У моїй ставці в Криму.
- Брехня! У вас не було ніякої ставки в Криму. Ви ніколи не були в Криму.
- То може, ти бачив іншу історію і інше майбутнє? Ми зараз поруч того самого місця, де впав твій літак. Якщо ти вийдеш за двір, то побачиш його уламки – я звелів його не прибирати.
Йозеф відчинив дверцята і зробив крок у туман. Він йшов і йшов, поки в білястій імлі не почало виднітися щось темне. Розвиднілося ближче, і він побачив літак. Той стояв кабіною в землю, а поруч лежали тіла. Йозеф впізнав пілота Мілєра та запасного снайпера Герклера. Поруч з ними лежало його власне, страшно знівечене тіло.
- Йозефе, ви мене чуєте? Чому ви відхилились від місії? Це я, ваш психоаналітик.
Йозеф зняв шолом, з якого роздавався далекий голос.
- Доктор, ви впевнені, що це минуле? Схоже, що це просто моя уява.
- Ми вже це обговорювали, гере Бойзе! Неважливо, що це насправді. Ви мусите скористатись і вбити Гітлера.
- Якщо це справді лише уява, – ніби не чувши його, продовжував Йозеф, – то я придумаю собі щось цікавіше, ніж різати ножем іншого різуна.
Він скинув шолом в траву, не чекаючи що відповість той лікар. Туман навколо густішав, а він все йшов і йшов, поки не побачив одного за одним баранячі морди. Отара овець тихо паслась на лугу, а поруч сидів старий чабан. Саме його бачив Йозеф у тому останньому вильоті.
- Я дуже стомився – звернувся він до чабана. Той помішував якийсь відвар окропу на своєму вогнищі, і очима показав на свій котелок.
- Якщо стомився, я пущу тебе до шалашу. Але спочатку випій оцей напій. Він надасть тобі сили, проте забере взамін твою пам’ять.
- Добрий обмін, – сказав йому Йозеф і випив все залпом.
Коли він очуняв, то нічого не пам’ятав. Чабан кутав його у ворсові тканини, мазав жиром та читав якісь молитви. Поруч сиділа дівчина – з довгим волоссям, заблукалою посмішкою та великими сірими очима.
- Ти хто? – спитав він її.
- Не пам’ятаю. А ти хто?
- І я не пам’ятаю.
І вони ходили по степу, пасли овець і палили кострища. Іноді над ними проносились чорні птахи. Вони гриміли в повітрі, наче громи, а ввечері виблискували, наче зірниці. Дивлячись в небо, вона спитала його:
- Як думаєш. Люди можуть літати так само, як вони?
- Що ти, люба. За волі Аллаха це вміють птахи та янголи, а всупереч Його волі – джини та іфріти. А людина не може і за свої волі, і проти неї.
- Чому не може?
- Тому що кожне тіло, підкинуте вгору, обов’язково падає вниз.

Навесні сорок четвертого року, коли вже все було готове до евакуації, хтось з німецьких солдат вирішив наостанок поживитись бараниною. Яке ж було їх здивування, коли в молодому чабані, що спав неподалік, вони впізнали героя газетних обкладинок – без вісті зниклого льотчика Бойза. Він був не в собі, весь обтягнутий шкурами звірів, не пригадував хто він, навіть не розумів ані слова німецькою. Довелось його силоміць тягнути на транспорт. Лікар оглянув його і заключив, що стався дивний випадок амнезії від травми мозку. А ще пацієнт говорив чистою татарською мовою, якої не міг би вивчити навіть на спеціальних курсах.

Відвезений в тил, він потрапив до госпіталю, і там його наново вчили німецькою. Згодом Бойз став великим художником, а на старості років, багатий і знаменитий, почав маніакально бажати поновити свою пам’ять про роки, які він забув. На це він не шкодував грошів, хоч і підозрював лікарів в шарлатанстві. Кажуть, він помер під час одного з сеансів гіпнозу – від сильного інфаркту.

Ali Tatar-zade

Данная статья принимает участие в конкурсе публикаций о борьбе за права человека на оккупированных территориях в рамках поддержаного Международным Фондом "Возрождение" проекта "Права человека не аннексируют"

Поделиться:
Комментарии (0)

Комментариев пока нет, Вы можете написать первым!

Ваше имя:

Комментарий:

Навигация по тегам#Крым#Курт Волкер
Опрос
Чувствуете ли Вы, что Ваши права нарушаються?
Результаты