На главную

Ali Tatar-zade: Севастопольські дівчини. Елегічні спогади

29 декабря 2014, 06:41
Ali Tatar-zade: Севастопольські дівчини. Елегічні спогади

... можна перелічити сотні і навіть тисячі добрих слів про кримських жінок, але романтичність не ввійде до того списку. Всі добродетелі тріснуть об несамовиту практичність ще молодої мешканки сімферопольских передмість. Але Севастополь – не Крим, а Крим – не Севастополь. Там, наче підібрані старим Чорномором, жили статні, застенчіві останні романтики в спідницях.

Місто Севастополь не було б і вполовину таким чудовим, якби не ця особливість його юних аборигенок.

Іноді у плавильному тиглі провінційного Сімферополя, серед різних провінційно ж оригінальних персонажів раптом наставала дивна пауза. Вона тривала якусь мить, і одразу потім в повітрі серебряніла тиха затійлива мелодія. Принаймні так би це було в кінематографі, коли б я хотів попередити глядача, що в кадр увійшла севастопольська дівчина.

Вона могла бути одягена як остання дивачка, або навпаки закута в типовий прикид для маскування. На високих підборах або в шльопках на босу ногу. З причудливо спадаючими локонами або стріжена під офіцера. Все одно в вухах починав бриніти забутий мотив, що передує появі чогось казкового і незвичайного.

Ймовірно, з них потім виходять чудові супруги. Я цього не пробував, і вважав за краще мати їх в якості друзів. З них виходили чудові подруги. Наче зняті з радянського кіноекрану, вони могли бути товаришами у біді, чуйними в радощах і горі, бути поруч коли тобі треба і тихо щезати, коли потрібно розчинитись у повітрі.

Але була в них риса, спільна на всіх. Усі вони, наче під одним закляттям, стиха мріяли назавжди покинути Севастополь. Ні, вони не лаяли своє геройське місто, навпаки, завжди його хвалили. Проте коли доходило до вибору, то не вагаючись лишали ті пенати і потім, маючи вибір повернутись, ніколи його не робили. Лише з трійці найближчих подруг одна назавжди втікла до Америки, друга - до Пітера, третя - до Москви.

І якось сталось так, що Севастополь для мене зовсім без них спустів, він перетворився на живий меморіал на їхню память.
Отут ми були з Асею, це колись був рок-клуб. Тепер вона в Америці, яку з дитячих літ критикувала. В неї тепер ранчо з мулатами і кріпаками. А недавно ми з нею довго розмовляли скайпом і дійшли висновку, що про Крим нам краще не спілкуватись. Вона вмить стала Русской-із-Севастополя, хоч і розмовляє на іспано-англійському суржику. Ми розставалися по зв’язку із сумом. Пообіцяли і далі дружити вічно. З тих пір ніхто нікому не писав ані рядочка.

А це подвір’я Люсі. Скільки було тривожних дзвінків серед ночі. «Мого чоловіка забирають в Сирію!» і довгих сліз. Адже з моряків ЧФ брали розписку добровольця, якщо вб’ють в Грузії чи Сирії чи ще завгодно де. Інакше всю родину переведуть на північні моря. Якось у напівжарт я порадив їм самим перевестись на північ, щоб не було їх чим шантажувати. І як не дивно, вони послухались. Тепер вона щотижня, місяць за місяцем, пише мені. «Як ви там? Я щаслива, що Крим в Росії! У тебе все в порядку?».
І я щоразу відчиняю вікно листа-відповіді. Я хочу відповісти, і розказати, як тут «у порядку». Але потім викурюю сигарку і зачиняю лист. Жоден текст не вмістить усього, що я б їй розказав. І з кожним тижнем обсяг наростає, неначе сніжна куля. Що мені тобі сказати, Люся? Можливо, при особистій зустрічі. Колись, можливо, в іншому житті. У тому, що бувають інші життя, я більш не сумніваюся, і друге настало для мене із початком окупації.

Отут, вікнами на море, жила Наїна. Чорноока смаглява красуня, сповнена справжньої східної вроди. Колись вона уїхала в Москву. Там її яскрава зовнішність, що примусила чимало кримських сердець битись нерівно, стала їй поперек. Адже в Москві ненавидять чорноволосих смаглявих людей, навіть якщо вони красуні. Таджичка, циганка, узбечка – ким вона тільки не побувала. З дитячого саду її вигнали за те, що ніби глазіла діток. Вона збиралась назад, у вирій з того пекла. Аж раптом пекло захопило її райський Севастополь, і повертатись стало більш нема куди.
Тепер у мене є ключі від цього дому, з виглядом на море. «Якщо тобі буде зовсім туго, і нема буде де сховатись, то живи там, під носом у ворога». Вона і не уявляла, скільком нормальним людям встигли врятувати ті ключі – якщо не життя, то здоров’я, і все лиш за півроку. Там ховались жертви облав і погромів, там рятувались ті, чиї обличчя були вже розклеєні по місту із свастикою. Останніми там жили двоє біженців з Донбасу – які втекли від власних «новоросів», але потрапили в потік тих самих новоросів, що їхали в Крим під час короткого нападу мужності українських військових. Тут вони ховались від депортації в Сибір.

А от красивий котеджик. Тут мешкає і досі моя подруга Ельза. Вона була «кримнаш» іще до того, як стався весь Кримнаш. На відміну від попередніх, вона не народилась в Севастополі, а приїхала сюди вже дорослою. Вона ховалась від російської судової системи, наскрізь купленої, за дрібні гріхи молодості. Я сам колись і підбирав їй місто. Я сказав їй: «З усіх українських міст тобі найбільш підійде Крим, а з кримських городів – підійде лише Севастополь». Я пояснив їй, що там не знущатимуться над її смішним московським наголосом. І взагалі не сміятимуться. Там живуть совкі, які вважають себе руськими. І вона послухала і оселилась там.
За тиждень до Кримнашу вона прихала до мене в гості. У них в Севастополі вже буяла «Руская весна», але Крим був спокійний, Крим слідкував за подіями в Києві. Вона обмотала руку триколором, на який всі байдуже сковзили поглядом, і її це дивувало. «Як гадаєш, до вас скоро прийде те що в нас?», - питала вона. А я їй щиро говорив: «Та в нас – ніколи! У нас не стільки ідіотів». Залишалось ще п’ять днів до першого зельоного чоловічка. Вона раптом сказала мені: «Якщо що, переховаєшся у мене. Пересидиш там, скільки треба, а потім я знайду тобі роботу».
Я здивувався. Я дивувався самому ходу думок. Мені? Ховатися? Від кого? Як потім я жалів, що не почав розпитувати про плани. Вона навіть казала щось, а я не дуже слухав, бо мені було нецікаво, що ще придумають ці клоуни з руського блоку. Я і тепер можу її про все це розпитати, але що толку, коли воно вже сталось? «Що б не сталося, можеш розраховувати на мене. Сховаю від патріотів, виправлю документи. Політика пройде, а друзі залишаться!», - каже вона і тепер. Що ж, вона і кілька інших кримнашів справді готові рятувати мене, як деякі німці ховали в себе циган та євреїв. Вони – поодинокі випадки, але і за слова і за наміри я їм безмежно вдячний. Вони вселяють мені віру, що світло теплиться навіть в найтемніших часах.

Проте, я більш не чую того сріблястого переливу, і повітря не бринить появою романтичної севастопольки. Годі й казати, що ця музика була лише в моєму серці. Але тепер моє серце із холодом вдивляється у місто. Минулого не повернеш, як би не хотілося того і нам, і нашим ворогам. Ми можемо йти тільки вперед або вічно стояти на місці.

Ali Tatar-zade

Данная статья принимает участие в конкурсе публикаций о борьбе за права человека на оккупированных территориях в рамках поддержаного Международным Фондом "Возрождение" проекта "Права человека не аннексируют"

 

Поделиться:
Комментарии (0)

Комментариев пока нет, Вы можете написать первым!

Ваше имя:

Комментарий:

Навигация по тегам#Археологические раскопки#Аккерман#Белгород-Днестровский#Институт археологии НАН Украины#мечеть
Опрос
Чувствуете ли Вы, что Ваши права нарушаються?
Результаты